Уперше я побачив Ігоря вже в АТО. Його розподілили до нас у батарею, і хоча ми самі лише пару днів, як приїхали в Костянтинівку, але відчували себе поряд з ним ледве не «дєдушками». Ну, власне, більшість дійсно були значно старші за віком – 23-річний хлопчина багато кому з нас міг би бути сином. Відрізнявся Ігор і тим, що був галичанином – а основу батареї складали мобілізовані з Сумської області. І все ж запам’ятався він мені одразу не цими відмінностями, а постійною посмішкою на обличчі. Ну, а оскільки був наймолодшим серед нас, то всі намагалися здійснювати над ним «шефство», по доброму кепкуючи з «малюка».

Можна лише гадати, чи вплинула свідомо чи несвідомо на Ігоря постійна присутність поруч сумчан, але через півроку служби в АТО він знайомиться в соцмережі з дівчиною саме із Сумщини. А ще через півроку, демобілізувавшись, переїжджає жити до Сум, вчергове підтвердивши твердження, що «Схід і Захід – разом!».

- Ігорю, розкажи про своє життя до служби в АТО.
- Жив я в Тернопільській області, у Борщівському районі. Навчався у школі, досить так непогано навчався – 8-9 балів. Правда, любив прогулювати уроки, бувало таке. Потім батько переконав мене, щоб я закінчив «бурсу», тож я став автослюсарем. Хоча відчував – не лежить у мене душа до механіки. Закінчив і пішов служити на строкову службу. Це був 2012 рік.

- Де саме служив? 
-У Одесі, 14-та радіотехнічна бригада ім. Богдана Хмельницького. Став радистом у третьому поколінні – і дід, і батько в армії також служили радистами, ось так співпало. Дембельнувся у 2013 році. 

- Пішов працювати?
- Буквально через 10 днів після армії поїхав до Москви на роботу, будівельником. Це було спонтанне рішення. Але довго я там не відробив – щось близько двох місяців. Не склалися стосунки з начальником, тож я повернувся додому і почав працювати у охоронній фірмі. Вахтовим методом, одна вахта – 21 день. Найтяжча робота в моєму житті. Охороняли ферми, о 7-й годині вечора заступаєш, о 7-й ранку змінюєшся. Це один чоловік має ходити цілу ніч. Кожну ніч. 21 день поспіль. Саме тоді починався Майдан, то я цього навіть не помітив.

- Тобто Майдан пройшов повз тебе?
- Так, я нічого не знав про ті події, бо був весь в роботі. Розумієш – ніч відходив, приходиш без сил, поїв і падаєш спати. О 5-й вечора прокинувся, зібрався і знов на роботу поїхав. Те, що в мене брат був на Майдані, я дізнався вже пізніше. І те, що багато моїх друзів Майдан підтримували, також…

- То як ти знову потрапив до армії?
- Ну як потрапив? Прийшла повістка. Спочатку було страшно йти на війну. Як не як, лише 23 роки, життя не бачив, нічого майже не спробував ще… Але було таке відчуття, що мені треба там бути.

- На війні?
- Так. Я не знаю, чому… Але от було таке відчуття, що треба, і все. Я якось зранку прокинувся, пам’ятаю, це був понеділок, нікому нічого не сказав, зібрався і пішов до воєнкомату. Сам пішов. Спитав: «Викликали?» - «Так, викликали». Власне, я міг не піти до армії – у мене були проблеми з тиском, лікарі давали направлення на обстеження. Але я сказав, щоб писали, що здоровий. Тож я за один день пройшов комісію, це було 27-ме квітня, а 29-го мене вже забрали.

- І потрапив ти…
- Потрапив я в Золочів, в учебку. Сказати чесно – виглядали ми там як махновці.

- Тобто? 
- Практично всі були без одностроїв. Мені пощастило, що видали форму, а у більшості не було нічого. Реально було соромно за наш вигляд. Навчався я на «водопостачання» - це під’їжджає така машина, забирає воду з річки, відфільтровує і подає потім уже придатну до використання. Хоча всі розуміли, що таке навчання нікому не потрібно було. Потім вже десь за тиждень перед тим, як нас мали забирати, я дізнався, що потрапляю у 57-му бригаду, в АТО. І тоді 15 чи 16 червня приїхали офіцери і забрали нас.

- Скільки вас відібрали?
- 78 бійців. Як приїхали у Костянтинівку, мене розподілили у зенітний дивізіон, хоча сам я, звісно, зенітником не був. Так було страшно, що потрапив до АТО – я ніколи в житті так не боявся. У мене руки тряслися, серйозно. Трусило всього.

- Чесно кажучи, зовні тоді не було помітно, що тобі так страшно.
- Ну, я намагався не показувати це назовні. І от потрапило нас двоє в «зенітку» - лише двоє з 78. Нічого не знаю, нікого знаю. У взводі майже самі сумчани, земляків немає…

- Ну добре, приїхав одразу в АТО, зенітну установку не вивчав, з людьми не знайомий… Які були враження?
- Прийняли мене нормально. Звісно, спочатку придивлялися. Ви то, в принципі, уже два місяці разом служили. Але за пару тижнів уже нормально всі спілкувалися. Позивний «Малюк» отримав (посміхається)… Пам’ятаю, я їв тоді більше за всіх – саме курити кидав.

- Кинув?
- Та ні, потім знов почав. Але загалом мені сподобалося. Я тоді про Суми мало знав. Знав, що є таке місто, обласний центр. Але не знав, що Суми настільки проукраїнські.

- Давай поки що до АТО повернемося. Коли перекинулися вже на першу лінію, що відчув?
- Тоді вже звично було. Спочатку нас ненадовго перекинули в Курдюмівку, пам’ятаєш? Але нас Бог беріг, ми поїхали, а через тиждень там хлопців «накрили»…

- А потім, коли перекинули ще ближче до передової, страшно не було?
- Ні. Ми ж поступово просувалися – спочатку Дзержинськ, потім за Майорськом стояли. Ну а потім уже на шахту Південну.

- Але ж ти знав, що на тій позиції гинули люди?
- Так, знав. Саме там, де ми стояли, загинуло найбільше. Пост «Гром». Але загалом нормально було. Хіба що спочатку було страшно, коли стояли сильні тумани, а потім ми по слідам побачили, що хтось приходив на наші позиції «з того боку».

- Десь у той період ти познайомився з Нелею. Розкажи, як це сталося.
- Та як сталося… Вона лайкнула моє фото «в контакті». Як вона потім жартувала – пожаліла мене, солдатіка. Потім я лайкнув всі її фотки. Так і почали спілкуватися. 

- Коли ви взагалі побачилися вперше? 
- Уже коли я прийшов на дембель. Тобто я після демобілізації з’їздив днів на 10 додому і поїхав до Сум. Неля тут навчається на дизайнера в педуніверситеті.

- І яке було перше враження?
- Я сказав: «Господи, яка ти красива!»

- Виявилася кращою, ніж на фото?
- Ну, фото то фото, а в житті людина по іншому виглядає.

- І ти одразу тут і залишився?
- Я пробув тут майже місяць. Потім з’їздив додому на тиждень, зібрав необхідні для роботи документи і наприкінці серпня приїхав до Сум уже остаточно. Тепер служу в Національній гвардії. Планував туди влаштуватися, ще коли був в АТО.

- Плануєш залишатися в Сумах назавжди?
- Так.

- І як тобі місто?
- Подобається. Мені здається, що Суми навіть більше проукраїнські, ніж Тернопільщина. Тут люди відверті, «прямі»…

- Не виникало проблем через те, що в Сумах в основному говорять російською мовою, а ти українською, ще й з галицьким акцентом?
- Ні, ніколи. Могли там «підколоти» по доброму, але якихось незручностей ніколи не виникало. Ні в магазинах, ні на вулиці.

- Отже, ти знову на службі. АТО часто згадуєш?
- Багато спогадів спливають, коли фотки передивляюсь. Хлопців з батальйону, з якими служили біля Майорська. Дуже запам’ятався Годзіла, який загинув у останні дні перед тим, як ми мали виходити із зони АТО на ротацію…

- Ти ж розумієш, що тепер тебе знову посилатимуть туди?
- Так, звичайно.

- І як тобі буде тепер від’їжджати, коли ти вже не один?
- Важче. Але зате я завжди пам’ятатиму, що мене тут чекають.

 
Спілкувався Олексій Захарченко, для Sumy.Today