У нашому наметі киця навела кошенят. Так би мовити, вибрала його за свій дім. Але армія є армія, тож коли виникла потреба перенести намет на інше місце, до думки киці дослухатися не стали. Намет перенесли метрів на 200, кошенят у картонній коробці і кицю-маму теж.

Утім, як це часто буває у киць, вона зовсім не вважала, що це місце - таке ж саме. І вирішила пошукати собі кращого. На її думку, спальник нашого Капеллана (одного з офіцерів) ідеально підходив на роль домівки для кошенят. Капеллан так не вважав - попри те, що людина він добра і весела, віддавати спальник кошенятам не схотів.

І стартувало кількаетапне змагання киці і Капеллана. Киця вичікувала, коли Капеллан їхав кудись у своїх справах, і перетягувала до нього кошенят. Процес цей, за яким ми не втомлювалися спостерігати, займав кілька годин. Сама по собі киця-мама дуже маленька - десь утричі менша за мого домашнього кота. Типу мама-малолєтка. Нести кошеня їй через це незручно, вона щопівметра кладе його на землю і перехоплює зручніше. Нести не дуже близько - метрів 40-50. Кошенят троє.

Потім Капеллан повертається, згрібає кошенят у відро і відносить назад, до нашої коробки. Наступного разу процес повторюється з тим же результатом. Таким чином киця з Капелланом пройшли вже три кола, відступати зі своїх позицій ніхто з них не хоче.

Останнього разу, віднесши кошенят, киця просто сиділа у нас в наметі біля коробки і чекала, коли Капеллан принесе їх назад - вочевидь, результат її зусиль був відомий їй зараніше. Хоча, може вона просто взяла паузу. Почекаємо. :)

#буддиствармії