16:43 Олексій Захарченко: "На Донбасі поступово все стихне. Але це справа не найближчого часу" | |
Війна на Донбасі втягнула у свою орбіту усі прошарки населення незалежно від віку, статку, професії. Головним критерієм участі в ній став рівень патріотизму людини, її любові до України. Яскраве свідчення цьому – оперний співак Василь Сліпак, який, кинувши домівку у Франції, пішов добровольцем в зону проведення АТО, і зі зброєю в руках загинув на передовій, захищаючи свою Вітчизну. - Олексію, яким чином ти опинився у Збройних Силах України? - Добровольцем я не йшов, бо розумів, що у мене сім’я, її треба годувати, і, не дай Бог, якщо зі мною щось трапиться, вона буде у скруті. Разом з тим, коли мені з військкомату прийшло мобілізаційне розпорядження, як кажуть, „косити” я не став, це не в моїх принципах. Інша справа, що в армії можна було б використати мої здібності як журналіста, але оскільки ні Міністерство оборони, ні Мінінформполітики цим особливо не переймалося, то у квітні 2015 року пішов служити рядовим зенітником. - З твоїм то ростом! - От-от! Це ж саме, в учбовій частині в Десні, сказав мені й один з командирів. Побачивши мене, він був дещо спантеличений, адже вправлятися з моїми параметрами із зеніткою, це все одно, що пробувати їздити дорослому на дитячому велосипеді. Але не розгубився і щиро по-армійські видав: „Х...ня, все рівно навчимо!”. - І як тобі були перші дні на службі, несподіванки траплялися? - Незвично було все. Я строкову службу не проходив, вперше одягнув військову форму і став у стрій. Скажімо, було дивно, що днів 10 нами ніхто не займався. Я опинився серед тих, хто одним з перших потрапив під чергову, п’яту хвилю мобілізації, тому довелося чекати, поки укомплектують нашу батарею. Отож цей час, окрім ходіння в їдальню та баню, нічим особливим не запам’ятався. - Як, до речі, там було з харчуванням? - Не знаю, як зараз, але тоді було погане. Давали в основному перлову кашу, іноді вона була комбінованою, тобто до неї додавали невикористані раніше засипки. М’ясо давали півстолітньої давнини, тому їсти його було дуже важко. У зв’язку з цим доводилося підхарчовуватися додатково. Допомагали передачі з дому, щось можна було купити в магазині. Так що голодними не ходили. - З власного досвіду скажи: реально журналісту за два місяця навчання оволодіти досконало такою військовою технікою, як зенітка? - Цілком. Нас готували дуже якісно, були гарні інструктори. Спочатку вивчали матеріальну базу, далі на полігоні вправлялися у стрільбі. Наша зенітна установка призначена для протиповітряної оборони, однак зараз вона використовується для враження наземних цілей. Дальність стрільби – понад 2 кілометри, тож вона ефективна у бою на середні дистанції. - Довелося застосувати отримані знання на практиці? - Після перебування у навчальній частині нас відправили у зону АТО до околиць Горлівки. Спочатку були у другій ліній оборони, потім у першій, але там зенітки також не використовували – саме почалося «перемир’я». Тож ходили чергувати на блок-пости, несли бойове чергування, тобто жили за армійським розкладом. - Як було з дисципліною? Доводилося чути, що мобілізовані схильні до вживання алкоголю? - Сказати, що військові, не всі, звичайно, не пили горілку, було б неправдою. До армії потрапили різні люди, зі своїми життєвими установками. Однак з цим явищем велася боротьба. Зокрема, людей, крім інших способів, карали грошима. Тобто позбавляли винних заробітної плати. - З її виплатою, до речі, проблем не було? - Ні, все належне отримувалося вчасно, і кожен міг розпоряджатися грошима на власний розсуд. Хтось пересилав їх додому, хтось витрачав у магазині на придбання продуктів, інших речей. При цьому розмір грошового забезпечення був достатньо високий, близько 7 тисяч гривень, плюс ще «бойові» виплати за перебування у зоні АТО. Дехто до потрапляння в зону АТО таких коштів не отримував на своїй роботі. - А як щодо нестатутних відносин? Не було у частині такого, щоб хтось когось принижував, змушував щось робити за себе, як це практикувалося в радянській, та й перенеслося до української армії? - Ми всі були однієї хвилі мобілізації, тому поділу на „дідів” та „салаг” не було. Звичайно, за віком ми різнилися, однак це не позначалося на ставленні один до одного, всі прекрасно розуміли, в яких умовах служать. - Не можу не задати питання стосовно ставлення місцевих жителів до українських військових, яке воно насправді? - Настрої різні. Хтось тихо ненавидить людей у формі ЗСУ, інші їх підтримують. Наприклад, у Дзержинську до нас на вулиці підійшли зовсім незнайомі шахтарі і, дякуючи, просили не залишати їх без підтримки. А на блок-пості у Майорську жінка, яка їхала машиною з Луганська, передала нам лист до українських військових, у якому у віршованій формі вона просить пробачення за те, що таким як вона не вдалося вберегти Донбас від війни, що допустили кровопролиття. Він і досі зберігається в мене, а з його текстом можна ознайомитися на моїй сторінці у Фейсбуці. - З огляду на сказане, які перспективи закінчення цієї війни, скільки вона, на твою думку, ще буде тривати? - Думаю, що поступово все стихне, але це справа не найближчого часу. Як це не прикро констатувати, але зараз у тих, хто воює проти нас, пішло розділення по крові. У когось по той бік загинув родич, сусід. І вони прагнуть помсти за це, беручи до рук зброю. Що у нас, що в них позиції дуже укріплені, тому однією військовою силою припинення вогню не доб’єшся. Треба шукати інші шляхи виходу із цієї ситуації і без підтримки США та ЄС цього буде важко досягти. - Як людині, яка бачила все, що відбувається на Донбасі, так би мовити, зсередини, скажи: наскільки важко адаптуватися після всього побаченого і пережитого там тим, хто повертається у мирне життя? - Все залежить від психіки. Одним цей перехід дається легше, а іншим потрібна серйозна психологічна допомога. Тому ця війна навіть по її завершенні ще довго нагадуватиме про себе людськими долями, як це було після виведення радянських військ з Афганістану. Україна буде дуже довго оговтуватися від пережитого її захисниками. - В тому числі згадкою про події на Донбасі буде й зброя та боєприпаси, які наводнили Україну і то тут то там дають про себе знати стріляниною та вибухами. Невже так просто їх провезти із зони АТО? - Особисто я не знаю, щоб хтось із знайомих мені товаришів по службі віз після демобілізації додому такі небезпечні „іграшки”. Але, як свідчать повідомлення правоохоронців, такі факти є, і це дуже серйозна проблема. Зброї там справді дуже багато, не вся вона контролюється, а люди, повторюся, є різні. Хтось бере її для себе, хтось хоче продати, а повноцінно боротися з цим явищем у влади поки що не виходить. - До мобілізації ти носив на голові косичку, зараз вона зникла. Тебе змусили її позбутися чи це твоє рішення змінити зачіску? - Ніхто не змушував, я сам постригся перед армією. Розумів, що в польових умовах буде важкувато належним чином слідкувати за довгим волоссям. - У колі друзів ти відомий як затятий колекціонер пивних кришечок. - Коли на місці дислокації ставили намет, вдалося знайти одну, 12-річної давнини. А так чогось іншого не додалося. Буду займатися хобі на „дембелі”. Між іншим, деякі з колекціонерів регулярно телефонували, переживали за мене. - Яке твоє найбільше враження за майже рік перебування в зоні АТО? - Вражень дуже багато, розділити їх на головні і другорядні поки що важко. Надто мало часу минуло. Можливо пізніше, коли все обміркую, опишу «на папері» своє перебування там. - Можеш поділитися своїми найближчими планами? - Хочу трішки відпочити, приділити увагу сім’ї і далі займатися журналістикою. Відвик вже від цієї роботи, тож руки тягнуться до клавіатури. - А якщо, в разі необхідності, знову покличуть до військкомату? - Якщо буде потрібно – піду. Я своїм принципам не зраджую.
| |
|